Традиції та звичаї - невід’ємна частина життя людини, якій здавна було характерно відображати ту чи іншу
подію особистого, сімейного або ж суспільного життя особливими ритуалами і
церемоніями.
Характеризуючи життя окремої людини
і суспільства в цілому, вони сприяють формуванню духовного складу людини
і стають соціально - культурною
цінністю. Отже, свято - це сплав багатьох сторін духовного життя народу.
У історії свят в певній мірі відображаються політичні та соціально-
економічні особливості суспільства, а також інтереси і прагнення окремих його
класів і прошарків у ту чи іншу епоху. Свята завжди об’єднували людей, допомагали подолати відчуття
самотності, ізольованості, відчуження.
Традиції – втілення історичної та етнічної пам’яті нації, бережливе
ставлення до якої є шляхом збереження культурного спадку.
Японія - практично мононаціональна країна: японці складають 99%
населення, інші - це переважно корейці, які були завезені у свій час на
острови як дешева робоча сила, і залишки
корінного населення
(айни
Хоккайдо), які у певній мірі асимілювалися. Це пояснюється географічною ізольованістю чотирьох островів - Хоккайдо, Хонсю, Сікоку,
Кюсю - Тихим океаном, на яких розташована держава.
Культура Японії незвична для європейця, а звичаї і стиль життя своєрідні та цікаві. Хоч японці у
переважній більшості стихійні
атеїсти, наслідування традиційних норм
поведінки є фактичним обов’язком, а будь - яке відхилення від нього -
непристойним. Предметом поклоніння є гора Фудзі, що знаходиться в 90 км . на захід від столиці.
Зображення гори - улюблена тема японських художників.
Невід’ємною частиною культури країни є традиційні японські сади,
призначені для споглядання, основною складовою яких є каміння і вода.
Найвідоміший із таких садів розташований у Кіото, яке протягом більше тисячі
років було столицею.
Кожному японцю з дитинства прищеплюється любов до природи, що втілюється
у древній релігії синтоїзму і японському різновиді буддизму (поклоніння духам
дерев, гір, каміння, рік та інших багатств природи).
Конструкція національного японського будинку своєрідна: розсувні
двері,стіни заміняють вертикальні щити. На підлозі - особливі солом’яні мати -
татамі. Це пов’язоно історично із сейсмічністю Японських островів.
У японській культурі є багато
спільного з китайською, навіть ієрогліфи японського складового алфавіту похідні
від китайських прототипів.
Символ гостинності - національний
ритуал тяною - „чайна церемонія”, який нараховує вже понад 5 століть існування
і має свої правила та атрибутику.
Широкого поширення набули різноманітні види бойового мистецтва, з яких
влаштовуються спортивні змагання ( дзюдо, кендо та ін.) (кендо - це вид
фехтування з використанням тростинових палиць, що виник у давнину), боротьба
сумо.
Протягом усієї історії Японії свята завжди спиралися на традиції, але при цьому вони змінювали
свої форми, пристосовуючись до умов часу.
В основі календарних звичаїв і обрядів японців покладені три головних
компоненти - землеробські роботи, поклоніння обожествленим силам природи і
культ предків. Календарна система рахунку часу вносить певний лад і порядок у
сферу святкувань.
Календарні періодичні свята вже багато століть є основними в житті людей.
Тому знання календаря дає можливість глибше зрозуміти їх різноманітність і
характер.
У Японії існують різні календарні системи. Окрім місячної та
григоріанської, є ще й свої системи
літочислення. За однією з них літочислення ведеться від 660 р. до н.е. Друга
система – ненго - відраховує час за роками правління імператорів, була введена
із середини VІІ ст.
Місячний календар зародився ще в епоху палеоліту - найдавніших первісних
мисливців і збирачів. Рік складав 270 днів, тобто 9-10 місяців, а зимовий час
практично випадав.
Коли ж люди перейшли до землеробства, з’явилася сонячна система літочислення для чіткого визначення строків
посіву та жнив, що мали зв’язок зі зміною
пори року і рухом сонця.
Календар було прийнято називати циклічним, оскільки він складався з
повторюваного 60 - річного циклу. Це була хронологічна система, ягу
ґрунтувалася на астрономічних циклах руху планет - Сонця, Землі, Місяця,
Юпітера і Сатурна.
У Японії склався навіть квітковий календар: січень- сосна; лютий- слива;
березень- персик, груша; квітень- сакура; травень- азалія, піон; червень- ірис;
липень- в’юнок; серпень- лотос; вересень- сім трав осені; жовтень- хризантема;
листопад- клен; грудень- камелія.
Поклоніння природі, характерне для всіх народів у давнину, у японців
укорінилося і отримало подальший розвиток за допомогою національної релігії
синто „ шлях богів”, що обожествляла різноманітні природні явища. Цьому сприяв
і буддизм, який отримав поширення в Японії з VI ст. і стверджував, що все у
світі - образи Будди, усе вимагає неабиякої поваги.
Для японців природа перетворилася на втілення універсальних законів
Всесвіту: усамітнення з природою допомагає людині правильніше і глибше розуміти
речі і саму себе, дає істинний відпочинок і радість.
З кожною порою року у японців пов’язані характерні лише для неї звичаї та обряди. Особливого поширення
набули „ ханамі” ( милування сакурою), „цукімі” ( милування місяцем), „ юкімі”
( милування снігом), об’єднані загальним терміном „ сецугекка” ( сніг, місяць, квіти).
Культурна
спадщина Японії та її відображення
у повсякденному житті.
1. Свята У житті японців Новий рік займає особливе
місце, оскільки це свято вважається
загальним днем народження. У наш час його частіше зустрічають за
григоріанським календарем, на нові дати перенесено також багато давніх звичаїв
та обрядів. Однак у сільських районах зберігається і традиційний місячно -
сонячний календар. Згідно нього, перший день першого місяця і, відповідно,
початок року співпадає з молодиком.
Із Стародавнього Китаю була запозичена 60- річна система рахунку часу.
Для позначення років у цьому циклі використовується сполучення двох ієрогліфів,
один з яких стосується 10- річного циклу ( „десять стволів”), а інший - 12 –
річного циклу – циклу знаків зодіаку( „ дванадцять гілок”). Для назви знаків 10
- річного циклу використовується назва п’ яти елементів природи – дерева ( кі),
вогню (
хі), землі ( цуті),
металу ( кане, ка), води (мідзу). 12-річний цикл складається із наступних назв:
щур ( не), бик (усі), тигр (тора), заєць (у), дракон (тацу), змія ( ли), кінь
(ума), вівця (хіцудзі), мавпа ( сару), куриця (торі), собака (іну), свиня ( і).
У Японії існує звичай: у переддень нового року дарувати листівки із
зображенням тварини, яке є покровителем наступаючого року. Дарують також
іграшки та сувеніри, присвячені новому знаку зодіаку.
Одним із найяскравіших атрибутів японського житла перед Новим роком
є кадомацу ( букв. „ сосна біля входу”)
– це привітання божеству новорічного свята зазвичай роблять із сосни, тростини,
сплетеної із рисової соломи мотузки сіменава, прикрашеної гілками папороті,
мандаринами, а іноді й пучками водоростей і сушеними креветками [1;43-44].
Передсвяткова метушня починається
із передноворічних базарів, які влаштовуються для купівлі необхідних
прикрас, одягу та їжі у святкові дні, а
також для розваг.
Першими такими ярмарками є так звані базари пташок
( торі -
но іті), які існують із середини XVIII ст. Вони влаштовуються
починаючи із листопада на базі храмів Оторі дзіндзя (Святилища птахів). Своєю
назвою вони пов’язані з
легендою про те, як душа одного з померлих синтоїстських божеств вилетіла у
вигляді білого птаха.
Серед новорічних аксесуарів на цих ярмарках найбільшою популярністю
користується такий талісман на щастя як
граблі (кумаде, досл. „ лапа медведя”). Вважається, що подібно тому, як людина
згрібає зернові під час
сільськогосподарських робіт, так вона буде „ загрібати” і щастя.
У давнину піднесення подарунків на Новий рік мало сакральний характер:
разом із ними до будинку ввійде „ дух”
Нового року. Тому у якості тосідама ( „ скарба року”) дарували ритуальні моті,
а у XVII - XVIII ст. – віяло.
Привітальні листівки- ненгадзьо- прикрашали, як правило, зображенням
символу наступного року - одного із 12 знаків східного зодіаку. Окрім цього
сюжетами новорічних листівок бувають храми, замки та інші визначні пам’ятки,
зимові та весняні пейзажі.
У Японії існує давня традиція створення новорічних листівок у
техніці так званої гравюри малих форм.
Віддруковані вони зазвичай на щільному папері або на васі ( японському
папері, зробленому ручним способом), присипані перламутром, золотим і срібним
порошком.
Увечері останнього дня старого
року вся сім’я за традицією збирається
разом, щоб здійснити трапезу, провести старий рік. У цей вечір прийнято їсти
соба – тонку довгу лапшу з гречаного борошна, що є символом збереження
благополуччя в домі [ 11;46- 57].
Японський Новий рік неможливо собі уявити без моті- круглих хлібців-
короваїв різноманітних розмірів. Моті в зазвичай готують із клейких сортів рису
[ 1; 44].
З омоті ( рисового борошна) готують прикраси для столу: шматочки
перепічки у вигляді кульок настромлюють на довгі палички і кожен має з’їсти їх
за кількістю прожитих років. Є певний набір страв, які готуються лише раз на
рік. Це осеті - суфле з лосося у вінку з хризантем, а також омар у соснових
голках [ 14; 11].
Новорічне свято є своєрідною психологічною межею. Вважається, що до цього
часу турботи, прикрощі, незгоди, пов’язані з минулим роком, повинні закінчитися. Усі намагаються завершити до
Нового року більшу частину справ, щоб якомога менше турбот переходило зі
старого в новий рік [ 1; 44].
Про прихід Нового року вже більше тисячоліття сповіщають 108 ударів дзвону
( дзьоь - но кане), які лунають опівночі з усіх храмів, бо згідно з
буддійськими віруваннями, людину обтяжують 108 турбот.
Згідно з повір’ям, щастя напевне
прийде, якщо зустріти схід сонця у перший день нового року. Багато людей ходять
до моря або в гори і чекають на появу першого промінчика, щоб здійснити
синтоїстський ритуал касіваде ( досл. „
аплодувати перед собою”)
[16; 59].
З приходом Нового року в місцевих синтоїстських храмах запалюють
новорічні багаття. Після завершення обряду поклоніння предкам і тосігамі ( Божество Нового
року) на світанку, але ще до сходу сонця люди виходять із будинків і йдуть до
храму, де перш за все здійснюють удзігамі - моління божеству свого роду ( патронімії, села). Повернувшись додому,
хазяїн будинку здійснює обряд вакамідзу
( букв. „ молода вода”).
Одна з найважливіших прикмет свята першого дня Нового року- обмін
подарунками, серед яких найпоширенішими є сушена риба, загорнена у яскравий
папір, віяло, чай у подарунковій упаковці.
Батьки найчастіше дарують дітям о – тосі - дама („
новорічний скарб”)- монетку будь - якого номіналу, загорнену у спеціальний папір і покладену у конвертик [ 11;58].
Закiнченням новорiчних свят є одне з
найцiкавiших обрядiв зимового сезону - Сецубун. Це слово означа «водороздiл сезонiв», i ним позначається день напередоднi початку
нового сезону. Поняття «сецубун» стосується
чотирьох днiв на рiк -
канунiв приходу
весни (рiссюн), лiта ( рiкка), осенi ( рiссю) та зими ( рiтто).
За сонячним
календарем Сецубун припадає на першу декаду
лютого; за мiсячним
календарем вiн буває i в 12 - му, i в 1 - му мiсяцях.
Поява
обряду Сецубун пов’язана з одним iз найважливiших понять китайськоi фiлософii – iнь - ян. Це
два протилежні взаємодiючі начала,
якi покладенi в основу свiтотворення:
свiтла i темряви, позитивного i негативного,
активного i
пассивного, пiвдня i пiвночi, жiночого i чоловiчого тощо.
Вважалося, що саме в мiжсезоння
починається протистояння цих двох сил. Звiдси i необхiднiсть не допустити
активiзацiї злих сил.
Сецубун, як свято, набув
поширення з епохи Хейян. А з ХVII ст. вiн увiйшов у повсякденне життя кожної родини й одночасно
почав вiдзначатися
у найбiльш вiдомих храмах, перетворившись на своєрідне святкове видовище.
До обрядовості Сецубун входить
вигнання злих духів за допомогою амулетів і розкидання бобів. У такому вигляді
вона дійшла до нас із часів Муроматі. Амулет являє собою гілку вічнозеленого
чагарника османтуса із міцним аромотом квітів, на час Сецубун його кладуть біля
входу у дім. З періоду Хейан існує легенда, ніби- то в цей вечір злий дух Кагу -
хана з’являється у місті, ловить і з’їдає дівчат і дітей. Але Кагу – хан не
любить запах сушеної івасі та османтуса і намагається оминати ті місця, де
відчуває його. Якщо ж він і намагається відкинути зі свого шляху ці предмети,
то наштовхується на колючки османтуса, тому і не має можливості потрапити до
будинку.
Розкидання бобів( мамемакі, або мамеуті) пов’язане з іншою легендою часів
імператора Уда (888- 896): під час його царювання у місті з’явився злий дух,
який зійшов з гори Курама. Щоб його вигнати
семеро вчених монахів читали молитви протягом 7749 днів, а потім
відкупилися від нього бобами: прийшли до його печери і висипали тули 3 коку(1
коку = 180, 4 л .) і 3 то ( 1 то = 0,1 коку) бобів.
Розкидання бобів - найважливіша
частина обряду. Боби обжарюють на вогні, який вважаєть очисником від усього
лихого. В будинках їх розсипають не лише біля входу, але і в кімнатах, особливо
в темних кутках, де ніби- то живуть чорти. Під час обряду промовляють: « Оні ва
сото - фуку ва уті! » ( «
Чорти – геть, щастя - в будинок!
»). Потім боби збирають і вживають як ритуальну їжу, щоб відвести всілякі
хвороби. Вважається, що треба з’їсти стільки бобів, скільки тобі років і ще
один для того, щоб у новому році бути здоровим і мати удачу.
У сільській місцевості в цей день « виганяють» не тільки злих духів, але
й комах і змій, для чого на подвір’ях палять гілля дерев: лускіт багаття
відлякує всяку нечисть.
І в наші дні значна частина японських сімей виконує окремі елементи
обрядності Сецубун, а особливо мамемакі, хоча йому вже не приділяється така
увага як в епоху Токугава, коли він був одним із наіважливіших свят року [ 1;
79].
Ляльки ( нінгйо) у стародавній Японії були не
іграшками, а символами зображення богів чи людей. Це японське слово пишеться двома
ієрогліфами, дослівний переклад яких - «образ людини». Тоді ляльки слугували захистом від хвороб, стихійних
лих та інших негараздів. І напевно, зберігши традицію тих давніх часів, і в наш
час кладуть солом’яних ляльок у рисовий стіг, прикріплюють під покрівлю будинку
або виставляють біля в’їзду в село. Спочатку ляльки були паперові, потім їх
почали виготовляти з глини і дерева і вже не викидали, а зберігали вдома,
розташовуючи на полицях, що й дало
початок сучасній обрядовості Свята ляльок.
Це свято нараховує приблизно тисячолітню історію. Його походження
пов’язують із грою в мініатюрні зображення побутових предметів ( хіхіна - но асобі). Спочатку це свято відзначалося при
імператорському дворі та серед військового стану, пізніше - швидко поширилося серед усього населення.
Національним Свято ляльок стало з другої чверті ХVІІІ ст. Вважається, що
своєю популярністю воно багато в чому завдячує восьмому сьогуну з династії
Токугава - Йосимуне (1677- 1751), який мав багато дочок. До давньої традиції
цього свята додався звичай влаштовувати в будинках, де є дівчатка, виставки
пишно вдягнених ляльок, що зображують життя та звичаї імператорського двору.
Виставлявся також і інший іграшковий домашній скарб: лаковані комодики,
дзеркала, музичні інструменти, паланкіни, в яких ляльки могли б здійснювати
прогулянки, ліхтарі, штори, лакові, обсипані золотим пилом столики і шафки.
Виставку розміщують на спеціальній підставці, яка складається з п’яти і
семи сходинок і накрита яскраво- червоною тканиною. Виставляють як мінімум 15
ляльок. Найдорожчі і найгарніші – дайрісама( букв. « пан замісник» ), які
зображують імператора та імператрицю, одягнені у блискучі костюми з парчі.
Ляльок дарісама розміщують на верхній полиці на фоні позолоченої складної штори, по обидва
боки якої ставлять ліхтарі, а посередині – піднос зі священним деревом ,
прикрашений паперовими фестонами. Ці
головні ляльки виставки обов’язково повинні бути у парі- зображувати
чоловіка і жінку, як символ продовження роду, й культу родючості. І коли в наш
час до традиційного набору ляльок додають що- небудь сучасне, наприклад,
зображення актрис чи спортсменів, то завжди
пару, щоб зберегти традицію. Чоловіча фігура розташовується справа
від жіночої.
На наступних полицях розміщують трьох фрейлін, які подають саке; п`ятьох
музикантів, кожного зі своїм інструментом; двох охоронців і трьох слуг. На
найнижчу полицю ставлять мініатюрні сервізи та інший скарб, а також частування
для ляльок. Тут же встановлюють два маленьких квітучих деревця- вишневе і мандаринове,
що надають завершеності композиції.
Коли в сім’ї народжувалась дівчинка, ляльки були найкращим подарунком.
Інколи це були справжні витвори мистецтва, що передавалися у спадок.
У наш час виставки ляльок готують до 3 – го березня і тривають близько
місяць, після чого всі предмети старанно упаковують і зберігають до наступного
року. До цього ж дня прикрашають і кімнати, де розташовується виставка: до
стелі підвішують кулі зі штучних квітів вишні та мандаринового дерева,
прикрашених шовковим шнурком.
У цей час дівчатка мають змогу запрошувати своїх друзів, до приходу яких готується
спеціальне частування: тістечка різних форм, печиво у формі фруктів, маленькі
кульки з рису. Дівчаток одягають у кімоноз квітковим малюнком, дозволяють
випити навіть ковток сіродзаке, солодкого білого саке.
Усі атрибути до свята можна придбати на спеціальних виставках-
продажах,що називаються хіна - іті ( лялькові базари) і відкриваються у лютому.
Початок таких базарів відносять до епохи Едо, коли вони вперше почали
проводитися і стали щорічною подією в житті того або іншого міста [ 11; 141].
Свято хлопчиків відмічається у 5 - й день 5 - го місяця за місячним календарем. У цей час селяни розпочинали
пересаджувати рисову розсаду на поля, вносили у грунт добрива, висівали просо,
збирали кокони шовкопрядів і починали боротьбу із шкідниками.
Вважають, що Свято хлопчиків зародилося ще в стародавньому Китаї в період
Ханської династії ( III
ст. до н. е. - ІІІ ст. н. е.). під час цього свята збирали
лікарські трави, а з полину виготовляли ритуальних ляльок для того, щоб
відвести хвороби і нещастя, виховати здорову дитину. Дата свята спочатку не
була фіксованою ні в Китаї, ні в Японії. Лише з часу реформ Тайка ( VII ст. ) йому
присвоїли остаточну дату – 5 - й день 5 - го місяця. У письмових джерелах перше святкування датується 839 роком.
Це Свято, як Свято дівчаток, має декілька назв. Одна з них – Танго - но- секку (Свято першого дня коня),
5 - й день 5 - го місяця, на який припадав день коня, був обраний
для свята тому, що ця тварина символізує хоробрість, сміливість, мужність,
тобто всі ті якості, якими повинен володіти юнак, щоб стати достойним воїном. У
цей день проводилися кінні змагання, змагання вершників зі стрільби з лука та
інше.
Інша назва Сьобу - но секку (
Свято ірисів) з’явилася в
перід Нара (VIII ст. ). Іриси, що квітли в цей час, символізували успіх і здоров’я. Давня
символіка цього свята полягала в захисті полів від усякого лиха, а отже, і в
забезпеченні великого врожаю, підтримці життя людей, і в першу чергу - у
захисті дітей.
У період Токугава цей обряд претворився у вистави - демонстрації військової величі. Правителі
використовували давній звичай для виховання у підростаючого покоління
самурайського духу.
З плином часу свято стає більш урочистим і пишним. У будинках
влаштовуються виставки фігурок воїнів і їх озброєння. Обов’язковими на таких
експозиціях є дві фігури: одягненої в чоловіче вбрання імператриці Дзингу (
201- 269 рр.), яка прославилася походом в Корею, та її першого міністра
Таменоуті - но Сукуне, який увійшов в історію як довгожитель. Легенда говорить,
що він прожив 300 років.
Наявність військових атрибутів у цій святковій обрядовості пояснюється її
появою в той час, коли значимість людини
пов’язувалася головним чином із
ратною справою.
У сільській місцевості існував
звичай виставляти перед будинком раніше зрубані високі дерева або жердини з
прикріпленими до їх верхівок гілками криптомерій та іншими предметами. Це
робилося для запрошення на свято божества, яке під час молінь про хороший урожай
у 5 - му місяці спускається з неба
по високих деревах або жердинах.
У наш час поширеним звичаєм є вивішування на Свято хлопчиків зображення
коропів- коі- ноборі. В саду, на даху чи
балконі будинку встановлюють
жердину, до якої прикріплюють яскраво розфарбованих паперових або тканинних
коропів, по одному на кожного хлопчика в сім’ї. Розміри коропів сягають у довжину дев’яти і більше метрів, у залежності від віку того, кого символізує риба.
Уперше цей обряд з’явився у 70-х
рр. XVIII ст. Вважається, що він виник серед городян, які не мали права виставляти
перед будинками списи, алебарди, прапори, як це робили військові. Замість цього
вони почали вивішувати коропів, які хоч і не лякали нікого, але виглядали
досить переконливо і могли бути будь- якого розміру.
Коропи слугують прикладом стійкості, сміливості, завзятості в досягненні
мети. Японці вважають коропа найшляхетнішою рибиною, бо він може стрілою
пронестися через водоспад. За іншою ж версією, короп був духом- покровителем
імператриці Дзинчу під час її походу в Корею. Легенда розповідає, що коли японський
флот перетинав протоку,короп вискочив з води і показав кораблям шлях до берегів
цієї країни. Можливо, саме тому коропа почали вшановувати у храмі Отокояма біля
м. Кіото, присвяченому богу Хаті ману ( Хаті ман- посмертне ім’я імператора Одзіна, 270 - 310 рр., сина Дзингу).
З коропом пов’язаний ще один
звичай цього свята: маленькі хлопчики пролазять крізь тканинного коропа від
голови до хвоста, щоб їм пощастило у житті.
Одним із атрибутів свята у багатьох районах країни є паперові змії,
запуск яких є характерною рисою й інших свят, зокрема новорічного.
У дні проведення Свята хлопчиків
готують спеціальну їжу: рисові кульки , загорнені в листя ірису чи тростини, -
тімакі ( символ здоров’я і стійкості); рис, зогорнений у дубове листя, - касіва
- моті ( символ довголіття); рис, зварений із червоними бобами, - секіхан (
символ здоров’я). Набір цих ритуальних страв, до складу кожної з яких входить
рис, є магічним засобом забезпечення здоров’я дітей і продовження роду.
Після Другої світової війни 5
травня було оголошено Днем дітей, але перевага все ж таки віддається хлопчикам [12; 125].
Небагато можна назвати квітів, котрі б так швидко й так міцно завоювали
симпатії публіки й садоводів, як хризантема. Щоправда, забарвлення цієї квітки
досить скромне - від жовтувато - білого до темного, червоно- коричневого кольорів.
Зате відтінки цих барв надзвичайно витончені. Тут і палевий, і солом’яно - жовтий, і рожевуватий, бурий і темно- червоний і
так - нескінченно...
Хризантема ( кіку) є найулюбленішою квіткою в Японії після сакури. Але
якщо квітка сакури асоціюється із розквітом природи, то цвіт хризантем завершує
обрядовість культу квітів. Хризантемі поклоняються не лише за її виняткову
красу, але і як сакральному об’єкту [ 11;120].
Її зображення – священне, і право носити матерію з малюнком
квітки на підставі державних законів мають право лише члени імператорської
родини. На кожного, хто зважувався порушити цей закон, чекала смертна кара( цей
закон діяв ще декілька десятиліть тому). Так само жорстоко каралася і спроба
відтворювати цю емблему японської імперії, а тому, бувало, уряд вдавався до
зображення квітки на грошах і цінних паперах, щоб зупинити охочих до підробки.
Як відомо, правом урядового захисту користується лише символічна хризантема
(золотоцвіт), що має 16 пелюсток. Причину такої
високої поваги японців до цієї квітки найкраще пояснює сама її назва „ кіку” ( сонце).
З нею пов’язане одне з
найулюбленіших народних свят- Свято хризантем [ 22; 24].
Поява цієї обрядовості в Японії відносять до 673 року, а перша згадка про
неї у письмових джерелах ( „ Ніхонгі”) з’явилася у 685р., але у „ Збірці законів „ Тайхоре” вона ще не була зафіксована як свято.
До обрядовості цього свята входять кілька ритуалів, зокрема, ритуал
піднесення горнятка саке з подрібненими пелюстками хризантеми, що означає
побажання попередження негараздів і довголіття людині. В Японії цей ритуал має назву кікусьо,
кікусаке, кікуханасаке. У наш час в осінній період 9 - го дня 9 - го місяця в ресторанах подають
хризантеми у якості вишуканої страви.
У період Хейан виникла власне японська традиція використання квітів для попередження нещастя. Хризантеми загорталися у шматок бавовняної тканини, і після того, як їхній
аромат пропитував тканину, нею обтирали усе тіло, щоб таким чином забезпечити
собі здоров’я, тобто довголіття.
Другою обрядовістю 9 - го дня 9 - го місяця
була так звана заупокійна служба з хризантемами: саке з пелюстками квітки ставлять
перед алтарем як жертву душам померлих родичів[ 11; 121].
У дні цвітіння хризантеми народ збирався
цілими натовпами: зривали чарівні квіти, прикрашали ними свої оселі, а знатні
люди каталися на човнах, декорованих ними. Лунали музика та співи, кращі
японські та китайські поети змагалися, читаючи свої поезії, присвячені квітам.
Це свято урочисто відзначається й досі,
і не лише серед народу, а й при дворі імператора.
Сучасні хронікери розповідають, що запрошені імператори повинні бути
одягнені у фрак та циліндр. Усі збираються в палаці Данго- Цака. Лунають звуки японського маршу ,
і з’являється імператор, за ним-
імператриця з придворними дамами. Мікадо обхолить ряди запрошених, подаючи при
цьому руку. Після такого привітання імператор у супроводі найпочесніших гостей
вирушає до оранжереї, де виставлені багатющі колекції виведених за літо
хризантем [22; 25].
Виставки переповнені різноманітними за кольором, формою і навіть видами
рослинами. Бувають квіти розміром з тарілку, у яких як правило, на одному
стеблі- одна квітка. Є квіти зі згорненими досередини пелюстками і нагадують
снігові кулі. У деяких хризантем сотні пелюсток звисають у вигляді довгих
ниток, а в інших - схожі на
соняшник. Особливий інтерес викликають рослини, де на одному стеблі росте
більше десятка хризантем різноманітних розмірів і кольорів.
Незмінною популярністю користуються фестивалі ляльок з хризантем,
традиції створення яких виходять ще з епохи Хейан. Це фігурки на сюжети
міфології, історичні та сучасні теми. Тут можна зустріти народних героїв,
відомих акторів, героїв телевізійних передач, сцени із популярних театральних п’єс [ 11; 122].
Серед весняних свят японців найбільшою порулярністя користується свято
цвітіння сакури ( о - ханамі).
Сакура - особливий
різновид японської вишні- зацвітає ранньою весною. Білі, рожеві, рожево - білі,
махрові квіти з’являються раніше листя, і варто лише подути вітру і піти дощу,
як ніжні пелюстки опадають. Згідно буддійській традиції, квітуча сакура нагадує
людям про швидкоплинність життя, в поезії вона асоціюється із минулим коханням,
з далекою юністю [ 1;46].
Існує близько 16 різновидів і приблизно 400 сортів цього дерева і не
тільки з рожевими і білими квітами, але й із жовтими, зеленуватими. Вік деяких
дерев досягає 200 і навіть 400 років.
Сакурою милуються усюди, але за традицією вважається, що найгарніша
сакура квітне у давніх столицях Японії - містах Нара, Кіото, Камакура, у яких
розташовані парки з великою кількістю квітучих дерев [11;115].
У Кіото в період милування сакурою у багатьох храмах відбуваються свята
сакури ( сакуру- мацурі, сакура- кай), до того ж у багатьох з них
виступають танцівниці, проводять
традиційну ходу в костюмах попередніх епох.
Час цвітіння сакури- рання весна, і хоча земля ще холодна, а в деяких
місцях покрита минулорічною травою, люди
обов’язково розстілають на газонах
парків невеличкі плеяди, коврики,
покривала, циновки і, розташувавшись зовсім по- домашньому, влаштовують
маленьке святкування. Поруч граються діти. Найулюбленішою стравою є рисові колобки
онігірі, які згадуються у джерелах VIII ст. [ 1; 48].
У наш час під час цвітіння сакури панує святковий піднесений настрій.
Скрізь говорять про те, куди можна поїхати, щоб подивитися на найбільш цікаві дерева. У вихідні дні або ж
після роботи японці родинами, з друзями, співробітниками їдуть у парки, на
береги річок милуватися сакурою. Істинні цінителі цього явища рушають у тихі і
віддалені місця, щоб ніхто не заважав спостерігати за цим дивом природи [
11;116].
Не встигає доцвісти сакура, як з’являються азалії білого, лілового, але
найчастіше алого кольору, пізніше різноманітні піони, гліцинії, іриси і ,
нарешті, рододендрони та лотоси.
Азалії ( цуцудзі) та піони (ботан) у Японії досягають незвичайних
розмірів, іноді сягаючи зросту дорослої людини. Час їхнього цвітіння- кінець квітня-
початок травня. В Токіо своїми азаліями
славиться парк Ханаяма, де зібрано приблизно 3500 кущів рослин. Деяким з них
більше 200 років.
Однією з найулюбленіших квіток у літній час є ірис (аяме, або себу).
Протягом п’яти століть в країні було виведено більше 10000 сортів. Оскільки час
цвітіння ірисів та гліциній співпадає, то навколо все здається забарвленим у
ліловий колір. У Японії знаходяться декілька ірисових садів та парків.
Квітка ірису тісно пов’язана з історією і давніми звичаями країни. Ще в
період Нара ( 646- 794) цій рослині приписували магічні і тонізуючі
властивості. Окрім того, слово „ ірис” звучить як слово „ успіх”, хоча і
пишеться іншими ієрогліфами. Листки ірису, які нагадують формою самурайський
меч, клали на дах і під карнизи будинків, щоб відігнати нещастя.
Серед свят, пов’язаних із цвітінням гліциній ( фудзі), привертає увагу
мацурі у м. Нанко при храмі Отінусі. Тут при побудові святкових колісниць
дасі, висота яких іноді сягає двоповерхового будинку, замість гвіздків і канаів
використовують лози гліциній [1; 50]
2. Побутові традиції На особливу увагу заслуговує така японська
традиція як учинення самогубства через харакірі. Учені вважають, що подiбнi звичаї почали зароджуватися ще за доби палеолiту. З’явилися вони в
континентальнiй та острiвнiй Азiї, Сибiру та Пiвнiчнiй Америцi. Але розтинання живота мало глибокий фiлософський змiст, а не було
просто способом пiти з життя.
Давньоєврейськi пророки стверджували, що мiсцезнаходження душi - кишечник. Згiдно з дзен - буддизмом, зосередження життя людини - не серце, а черевна порожнина.
Харакiрi буквально означає «рiзати живiт» (вiд «хара» -
живiт та «кiру» - рiзати).
Однак iєроглiфу «хара» вiдповiдають також
поняття «душа», «намiри». Тому
харакiрi - не
самогубство, воно символiзу вiдкриття iстинних намiрiв, доводить
чистоту думок i прагнень, є останнiм виправданням себе перед небом i людьми [21;10].
У Японiї зi словом «хара» вживаэться досить
багато сталих висловiв: той, кого переповню рiшучiсть, привiв до спокою своє хара - «хара - о кiмеру»; хто гнiвається, у того хара пiдiймаэться догори- «хара-о татеру»; хто
говорить вiдверто, у того хара вiдкрито,- «хара-кiрi».
Слово «харакiрi» iноземцi вживають з вiдтiнком насмiшки, самi ж японцi схильнi до вживання слiв «сеппуку» або «каппуку».
«Сеппуку» буквально означає «розтинання живота». Якщо сеппуку
призначалось як покарання, то говорили, що засуджений визнавав провину. Iнколи людина вчиняла сеппуку не
будучи винною, що означало: «Я не винний, але хочу показати вам свою душу, щоб ви
могли судити про це » [16; 138].
Представники японської знатi почали застосовувати харакiрi ще за епохи Хейян (IX- XII ст.), але звичай утверджувався дуже повiльно.
Збiрка його церемонiй була оформлена при сьогунатi Асiкага (1333- 1573), коли звичай почав
набирати сили закону.
З другої половини XV ст. до середини XVII ст. в Японiї харакiрi практикувалося у випадку смертi господаря. У «Хакагурі» вмiщений запис про один iз таких випадкiв. У ньому розповiдається про те, як до Сукедзаемона - управителя князя Набесiла посланцем було доставлено
розпорядження зробити харакiрi через непристойну поведiнку дочки, яка покрила безчестям iм’я батька. Сукедзаемон в цей час сидів за партiєю го. Дізнавшись про розпорядження, вiн попросив посланця зачекати,
доки закiнчить гру. Коли партія була закiнчена, управитель вiдiшов у бiк і спокiйно розiтнув собi живiт.
18 самураїв Сукедзаемона не бажаючи розлучатися
зi своїм покiйним господарем, попросили у
посланця князя дозволу пiти за ним. Але посланець, злякавшись такої кiлькостi жертв, не погодився. Згодом дозвіл було отримано, i 18 васалiв Сукедзаемона негайно виконали обряд
харакiрi.
Цей звичай, який називали сеппуку або
цуйфуку, дзюнсi або ойбара (харакiрi слiд за смертю свого господаря, голови
роду), був заборонений законом у 1663 роцi, однак його ще довго не вдавалося
викоренити [16;139].
У пізнiший перiод Едо (1602- 1867), коли ритуал повнiстю сформувався, iнколи його виносили як судове рiшення за скоєний злочин.
У залежності вiд мети розрiзняли декiлька видiв ритуального самогубства. Найчастiше харакiрi робили, не бажаючи потрапляти у
полон або у випадку смертi господаря. Другим приводом для сеппуку було прагнення
попередити покарання за недостойний самурая вчинок, помилку або невиконання
наказу.
Зазвичай, услід за розтином живота японський воїн перерiзав собi горло, щоб зупинити страждання.
Бували випадки, коли самураї перед тим, як учинити самогубство, спотворювали собi обличчя, щоб воїни противника не мали змоги видати їхнi голови за бойовi трофеї [21;10].
Процедура харакiрi, яку використовували у якостi покарання, проводилася особливо
пишно. Акт самогубства зазвичай скоювався в резиденцiї господаря. Для цього обирався нiчний
або вечiрнiй час, двiр посипався крупним пiском, а мiсце самого акту застелялося тонкими циновками, якi накривалися бiлими полотнами; зверху клали вовняне
покривало червоного
кольору. Засуджений, одягнений у легке кiмоно, сiдав на пiдготовлене мiсце. До нього пiдходили два секунданти - старший i молодший. Молодший ставав за спиною
засудженого i виймав iз пiхов меч. Обвинуваченому на тацi подавали кинджал - кусунгобу, довжиною близько 25 см ., що вважався родинною
цiннiстю, або спецiальний короткий меч та допомагали
роздягтися.
Мистецтву харакiрi самураї навчалися з дитинства. Сеппуку здiйснювали, як правило, сидячи, iнколи стоячи. Було декiлька способiв. Ось один iз них: кинджал брався у праву руку,
устромлявся у лiвий бiк i ним
горизонтально проводилася лiнiя нижче пупа до правого боку; потiм вертикально - вiд дiафрагми до перетину iз вертикальним порiзом; якщо смерть не наставала, то кинджал устромлювався в
горло[16;139].
Був ще один спосіб розтинання живота у виглядi лiтери «Х». Перший рух- наносився порiз вiд лiвого пiдреберря вниз, направо. Другий - направлявся
з нижньої
лівої частини живота - угору, направо.
У бiльш пiзнiй час технiку спростили: достатньо було зробити
лише невеликий порiз або просто ввести малий самурайський меч в живiт, використовуючи вагу власного тiла[21;10].
У перiод реставрвцiї Мейдзi процедура харакiрi виглядала так: засуджений брав у
руки пiднесений йому на тацi кинджал, а секундант, який
стояв за
його спиною, умить зносив йому голову мечем. З плином часу цей «секундант»
перетворився на ката[16;139].
Для дружин i дочок самураїв харакірi також не було рiдкiстю, але жiнки розрiзали собi не живiт, а горло, чи наносили удар у серце. Самогубство
виконувалося спеціальним
кинджалом «кайкен» -весiльним подарунком чоловiка, або коротким мечем.
Харакiрi як акт самогубства з часом вижило
себе в Японії [21; 11].
Значне мiсце серед календарних свят у будь - якого народу займають свята старого сiльськогосподарського календаря iз давньою i багатою обрядовiстю. Землеробськi свята повязанi iз пристосуванням людини до
навколишнього свiту, з її трудовою дiяльнiстю.
Сiльськогосподарськi звичаї невiддiльнi вiд природного циклу, повсякденного життя народу, його культури. Вони
насиченi рiзноманiтними емоцiйно - розважальними
компонентами, обрядово - iгровими дiями, спортивними i трудовими змаганнями.
Оскiльки цi свята виникали у процесi трудовоi дiяльностi людини, то вони, вiдображають її досвiд в освоєннi навколишнього свiту й етнопсихологiчний устрiй життя.
В iсторiї
будь - якого народу землеробськi звичаї пов’язанi з виробництвом основної сiльськогосподарської
культури. У Японії - це рис. Саме з практики його вирощування
i виникло все
багатство селянських звичаїв, обрядiв, рiзноманiтних мiфiв, якi багато в чому спорiднюють японцiв iз народами краiн Схiдної та Пiвденно - Схiдної Азiї.
За японською мiфологiєю, виникнення сiльськогосподарського виробництва пов`язане з
богинею плодючостi Охогецу - хiме. Ця богиня була вбита богом Сусаноо i з її голови виповз шовкопряд, iз очей посипалися рисовi зерна, iз вух – просо, iз носа - червонi боби, iз живота - пшениця i соєвi боби.За iншою легендою, рис в Японiю принiс журавель.
Розповiдають ще й третю теорiю, про
те, як рис потрапив до Японii. Згiдно з мiфом, рис
японцям принесло божество Iнарi- сама (букв.
« божество, яке приносить рис»). Воно заховало декiлька зернин у тростиновому стеблi й закрило отвiр папером. Використовуючи це стебло у перевернутому виглядi як посох, Iнарi -
сама повернулося iз далеких поневiрянь до Японiї. Можливо, саме тому в Японiї на початку польових робiт було прийнято ставити на рисових полях у перевернутому виглядi стебло тростини. I тiльки пiсля висадки рисової розсади на поля, коли вже ставало
зрозумiло, що всi рослини однаково прижилися, тростину можна було спокiйно перевернути донизу коренем.
Рис в Японiї
мав настiльки велике значення, що навiть одухотворювався. Багато
стародавнiх селянських обрядiв оповито вiрою в те,
що рис має душу, до того ж уразливу. Тому вона потребує особливої
уваги.
У «Стародавнiх фудоках» у роздiлi про провiнцiю Бунго вмiщено двi практично iдентичнi розповiдi про те, як скривдили душу
рису i до чого це призвело. Завдяки великим урожаям селяни розбагатiли, почали пити саке й
розважатися. Одного разу вони захотiли пострiляти з лука, а в якостi цiлей
поставили рисовi млинцi мотi, оскiльки рису у них було багато. Принижений мотi - дух рису - не витримав такого святотатства, перетворився на бiлу пташку i полетiв. Того ж року всi жителi цього краю померли, а їхнi поля
стали пустирями.
Багато легенд пов’язано в Японiї не тiльки з душею рису, але й з божествами рисових полiв. Вони,
згiдно з мiфологiєю, спускаються з гiр, перетворюючись iз божеств гiр на божеств полiв, i з’являються
на полях лише навеснi, пiсля того, як рис починає рости.
Рис завжди був не тiльки повсякденною їжею,
але й магiчним атрибутом обрядiв i свят. Вiн використовувався i для приготування магiчної їжi, i для святкових прикрас будинкiв.
Обряди, пов’язанi iз вирощуванням
рису, рiзноманiтнi як за формою, так i за змiстом, i варiюють в залежностi вiд регiону. До них, зокрема, належать, таутi- польовi роботи, пов’язанi з вирощуванням
рису; та – асобi - польовi iгри; тауе - сiндзi- магiчна висадка рису; тауе – одорi - танцi, пов’язанi з висадкою рисової розсади; тауе мацурi- свято висадки розсади рису; таутi – одорi - танцi польових
робiт; харукува мацурi - свято весняноi борозни;
денгаку мацурi - свято сiльських танцiв. Усi цi дiї
проводяться з метою отримання великого врожаю.
З магiєю
обрядовостi
вирощування рису пов’язано дуже багато свят у днi новорiчного
повного мiсяця,
особливо це стосується 15 дня Нового року. Для
селян серед усiх новорiчних церемонiй найзначнiшими є дiї, пов’язанi з майбутнiм урожаєм.
Ця обрядовiсть суворо символiчна i являє собою церемонiальне пiднесення
богам, ворожiння, простi дiї, якi нагадують
висадку рисової розсади, яскравi святковi вистави i ходи.
У лютому –
березнi землю з
рисових полiв
переносять у теплицi, вiдбираючи, звичайно, найкращий грунт. До того ж
це треба робити у вiдповiдний час, щоб рiвень вологостi землi був
оптимальним. Потiм iї просiюють через сито, додають дезiнфiкуючi засоби i залишають у такому виглядi на декiлька днiв без доступу повiтря.
Доки готується грунт, обробляється насiння рису.
Насамперед вiдбирають
найкраще. Це роблять за допомогою вiялки i підсоленої води. Потiм насiння дезiнфiкують та
опускають у воду, щоб прискорити проростання. Час посiву в розсадник – приблизно за 3 тижнi до планової висадки на поля.
Насiння закривають грунтом i кладуть до спецiальної електроустановки для пророщування, яке зазвичай
вiдбувається через 2 доби при температурi +36*С -
+37*С. Пiсля чого
паростки переносять до плiвочної теплицi, де пiдтримується температура близько +25*С вдень i +17*С вночi. Полив обов’язковий. Приблизно через 3 тижнi з’являються 2 – 3 листочки. Розсада готова.
Однак це
лише незначнi труднощi у порiвняннi з процесом висадки розсади на поля (тауе). Ще зовсiм недавно на нього i на збирання рису витрачалося бiльше
половини робочого часу, необхiдного для вирощування
цiєї культури. На цей час вводилося табу на певнi домашнi справи, особливо на прання. Прокидалися i починали роботу ще вдосвіта.
Строки проведення
тауе становили 4 – 10 днів, залежно
вiд кiлькостi робочих
рук у домi. Вiд скорочених строкiв тауе залежала одночаснiсть дозрiвання колоскiв, а отже, i жнива. Дiяла система взаємодопомоги. Для спiльного
проведення тауе частiше обє’днувалися по 2 - 5 дворiв. Об’днання родин
називаться хака. На чолi хака ставав господар головноi сiм’ї, кувагасiра ( букв. « голова мотики» ).

Тяжка праця
пiд час висадки розсади i її виняткова важливiсть для
всього подальшого ходу землеробських робiт i одержання
високого врожаю викликали до життя звичаї та обряди,
якi й до сьогоднi супроводжують цей процес в рiзних мiсцях країни.
Замочування
посадкового зерна (танецука) i початок
оранки основних полiв приурочувались
до 88 – го дня ( хатiдзю хатiя ) «вiд зимового
сонцестояння або до 3 – го дня 3 – го мiсяця».
Сакральнiсть трiйки – явище
практично всесвітнє, а сакральнiсть вiсiмки характерне для народiв Далекого Сходу. Слово « вiсiм» входить до поняття « хаккйо», що означа « вiсiм основних положень мироздання» у системi « Iцзика» (« Книга перемiн») - першiй книзi конфуцiанського п’ятикнижжя, яка використовувалась i при гаданнi. В японськiй мiфологiї слово « вiсiм» зустрiчається i як конкретне число (наприклад, восьмиручне
дзеркало – ятано кагамi) i як узагальнене поняття множини. Число 88
сакральне у зв’язку з тим, що скорописно
– злитне iєроглiфiчне написання цього числа iдентичне з написанням iєроглiфа « рисове
зерно» (« коме»).
88 – ий
день весни означав, що закiнчились
веснянi заморозки i настав час сiяти. В цей же день починався збiр перших
лискiв чаю.
Вважалося, що чай 88 – го дня особливо ароматний. На цей же час припадали i строки висадки рисової розсади на поля, хоча вони варiювали в залежностi вiд району,
погодних умов, установлених традицiй тощо.
Висадку розсади починали i на 44 – й
день, i на 54 – й,
i на 48 - й, i на 50 - й день вiд дня посiву насiння у розсаднику.
Кожному
етапу вирощування рису відповiдали свої обряди. З
процесом пiдготовки
полiв до висадки розсади пов’язаний
обряд задобрювання бога поля – Та – но камi. Селяни вiрили, що
бог поля протягом зимового перiоду живе в
горах, а весною сходить на землю. Тому центральним моментом мацурі, пов’язаним з культом цього бога, перенесення мiкосi з духом
бога поля з гiрського
храму в сiльський, що
розмiщений на рiвнинi.
Перед затопленням полiв проводиться обряд задобрення бога води – Мiдзу – но камi. В
середину iрригацiйного каналу встромляють бамбукову жердину, до якої прикрiпляють священнi релiквiї з
найближчого храму. Потiм
проводиться обряд очищення, який полягає в тому,
що в декiлькох мiсцях поле поливають водою. Бiля вхiдного
отвору, звiдки вода
потрапляє на поле, роблять земляний насип, у нього
встромляють гiлки дерев,
якi символiзують бога поля. Поряд з гiлками кладуть
пiдсмаженi зерна рису (якiгоме).
Вважають, що, коли вода потрапля на
поле, бог води з’єднується з богом поля. Адже
земля i вода – два невiд’ємнi компоненти
для вирощування рису.
У Схiднiй Японiї при проведеннi обряду освячення отвору для пуску води iз зрошувальноi системи в
канавки на полi (мiнакутi) також використовують якiгоме. Спершу його пiдносять божеству, а потiм роздають дiтям. У багатьох
селах рис розкидають бiля
зрошувальних канавок, щоб нагодувати птахiв, в надiї на те, що вони не клюватимуть паростки рису.
В iнших мiсцях
навколо розсадника i заслонок iрригацiйних
канавок ставлять найпростiшi обереги – палички, до яких
прив’язують клаптики тканини, стрiчки, шматки
паперу. Цi предмети
виконують не тiльки магiчну функцiю, тобто оберiгають мiсце для бога води, але й зовсiм практичну
– вiдлякують птахiв.
Дослiдники японської старовини висувають гiпотезу, що
в першi столiття нашоi ери iснував
обряд (археологiчно,
правда, не пiдтверджений)
«задобрювання» бога поля шляхом принесення людської жертви. Дiвчат –
учасниць обряду, яких називали саотоме,
нiби - то закопували живими на залитому
водою полі.
Саотоме
зазвичай були одягненi в бiлi кiмоно, а зверху
– у червону широку довгу спiдницю, цi кольори, очевидно, пов’язанi з обрядами солярноi магiї. За вiруваннями,
червоний колiр вiдганяє злих духiв. Саотоме, якi вважалися
дружинами бога поля, були головними дiйовими
особами в церемонiї висадки рисової розсади на
поля.
Пiсля виконання обряду « задобрення» бога поля
проводилися обряди, пов’язанi iз самим тауе. Перші 15 кущикiв розсади зв’язували
соломою. За день висаджували вiд 500 до
1000 пучкiв. Якщо
вранцi першого
дня хтось iз робiтникiв знаходив три ростка, якi мали на листках прожилки бiлого кольору – сiманае, вiн повинен
був принести їх господарю i
привiтати його з
цiєю подiєю.
Вважалося, що наявнiсть сiманае вiщу багатий урожай.
Пiсля закiнення висаджування рису ростки, якi залишилися, спочатку збирали i пiдносили богу поля, а потiм або кидали
до рiчки, або складали
на краю поля, так, щоб їх нiхто не змiг затоптати.
На
початку тауе селяни проводили обряд «о – та – но камi о асобасеру» - « задобрення
бога поля». Перш за все, встановлювалася борона, до якої притуляли саседзао - саджальний кiлок. Попереду влаштовували два снопа, кожний з яких складався із трьох пучкiв зв’язаних паросткiв рису. Поряд ставили жертовну страву
у двох чашах або на двох листках священного
дерева.
Обряди тауе
проводилися безпосередньо на полях i на спецiально споруджених на залитих водою полях пiдмостках. Вiдбуваються
вони i на територiї храмiв або на побудованих тут для свят сценах.
Головнi дiйовi особи цих обрядiв одягненi, як
правило, у спецiальнi костюми i маски. Кожний персонаж тауе має свої атрибути.
Окрім уже згаданих традицiй, пов’язаних iз висадкою
розсади у лiтнiй сезон, в окремих
регiонах краiни зберiгаються
звичаї, якi
стосуються попередження хвороб та бiд.
Окрiм того,
пiд час спекотних лiтнiх мiсяцiв, коли
рослини потребують великої кiлькостi води, проводяться свята на честь бога води, а пiд час сезону тайфунiв вшановують бога вiтру.
В обрядах збору врожаю так, як i в обрядах
висадки рисової розсади, символiчнi свята, якi проводяться до реального збору врожаю i пiсля нього в
знак подяки.
Святом
першого зразка є Окумакабуто, назва якого походить від назви старовинного храма Кумакабутоаракасiхiко. Іншi його назви
– Свято 20 - го числа, так як воно вiдбувається щорiчно 20 - го дня 8- го мiсяця, i Свято ходу
з мiкосi мiсцевих храмiв.
Святкування
розпочинається зранку , коли iз 19 мiсцевих храмiв, виносять священне мiкосi кожного храму. Біля храму їх чекають носильники
вакубата – це порiвняно
вузьке, але довге ( до 15 м .)
червоне полотнище, прикрiплене на балках. Висота всiєї
споруди досягає 20
м . Кожну таку
раму несуть близько 30 осiб. Ходу
супроводжують звуки гонгiв i барабанiв, процесiї з усiх святилищ
стiкаються до головного храму, де опiвднi вiдправляється
служба.
У другiй половинi дня iз храма
Кумакабуто виносять мiкосi цього святилища i несуть його на чолi процесiї, яка прямує до майдану, розташованого в 400 метрах вiд храму i оточеного морем золотих колоскiв. На
майдані носильники вакубата опускають шести до землі i швидко пiднiмають догори червонi полотна, якi символiзують рiст рису.
Пiсля збору врожаю проводять свято пугала ( какасi), яке є невiд’ємним елементом лiтнього пейзажу полiв. Його призначення – вiдлякувати птахiв вiд дозріваючого рису.
Часто пугалом можуть бути просто шматки
тканини або розвiшанi на мотузках рiзноманiтнi предмети, якi створюють
шумовi ефекти.
У середині вересня проходять всеяпонські фестивалі пугал, на
якi звозять з усiєї краiни декiлька сотень екземплярiв.
По закiнченню усiх святкувань на широкому дворi храму складається велике
вогнище, яке запалюється пiсля вступної промови. Після того, як усi багаття
згасають, слуги культу пригощають натовп. Це
мандарини, окосi (печиво з
пiдсушеного рисового тiста з кунжутом, горiхами, морською капустою i рiзноманiтними спецiями), мандзю (булочки i пирiжки з
квасолевою начинкою).
Церемонія добігла
завершення. Це значить, що рисові поля
залишаються, без бога полів. Вiн знову повернеться аж у лютому пiд час храмового свята Хуцуума, i тодi люди знову
проситимуть у нього багатого врожаю [11; 86].
Чайна церемонія ( тяною) - найсамобутніше унікальне мистецтво, яке
відіграє провідну роль у духовному і суспільному житті японців уже протягом
декількох століть.
Тяною – суворо розписаний ритуал, у якому беруть участь майстер чаю- той,
хто заварює чай, і ті, хто потім п’ють його. Кожен учасник церемонії має свій стиль, що включає і позу
сидіння, і рухи, і вираз обличчя, і спосіб спілкування. Естетика тяною, її витончений
ритуал підкорені канонам дзен - буддизму. Згідно з легендою, вона бере свій
початок із Китаю з часів першого патріарха буддизму Бодхідхарми ( Будди):
одного разу, перебуваючи у стані медитації, Бодхідхарма відчув, що його очі
закриваються і проти волі сон оволодіває ним. Тоді, розгнівавшись на самого
себе, він вирвав свої повіки і кинув їх на землю. На цьому місці невдовзі виріс
незвичайний кущ із соковитим листям. Пізніше учні Бодхідхарми почали заливати це листя гарячою водою, а
отриманий напій давав змогу зберігати бадьорість [ 16; 194].
Чайна церемонія - естетичний обряд. Культура чаю була запозичена японцями
з Китаю ще у VII ст. Перші плантації були створені монахом Сайсьо в Кіото біля
підніжжя священної гори Хейдзан у 802 році. Але широкого поширення у Японії чай
набуває лише у ХІІ ст. З Китаю приходить
звичай приготування подрібленого чаю і звичай влаштовувати своєрідні розваги у
формі чайних турнірів [ 9; 39].
Здавна чайна церемонія була невід’ємним атрибутом зустрічей японських філософів і художників. Під час
чаювання проголошувалися мудрі промови, декламувалися вірші, розглядалися
витвори мистецтва
У ХVI - XVII ст. тяною
стала популярною серед японської аристократії та самураїв, сформувалася як
система відпочинку від повсякденного клопоту. У найбільш класичній формі її
проводили у чайних будиночках- тясіцу.
Літературні джерела зазначають, що найперший такий будиночок був
створений у 1473 р. [ 16; 195].
Особливого значення надавали
конструкції чайного будиночка. Це мала бути невелика кімната висотою 1,5 - 2
татамі, до якої веде низький вхід- близько 60 см . в довжину і ширину. В
ідею зменшеного входу закладений глибокий філософський зміст: кожний, хто
забажав приєднатися до цього витонченого мистецтва, незалежно від рангу та
чину, мав неодмінно зігнутися, тому що тут усі рівні. Низький вхід не дозволяв
аристократам увійти всередину озброєними- довгі мечі доводилося залишати за
порогом [ 1;
55].
Усі відомі майстри тяною були прихильниками дзен- буддизму, тому розмір
кімнати для чайної церемонії ( Лукія) був приблизна 8 кв.м. Згідно положення
сутр, у приміщенні токої площі одного разу розмістилися 84 тис. учнів Будди [ 16; 195].
В інтер’єрі чайного будиночка
найважливішим елементом є ніша-
токонома. У ній зазвичай розміщують
згорток із живописом або з каліграфічним написом і ставлять букет квітів, який
складають за принципом єдності
контрасту, наприклад, гілка сосни - символ мужності та вічності- з’єднана з
ніжною камелією [9; 39].
З часів Рікю чайний будиночок оточують невеличким садом, який повинен
сприяти створенню особливого настрою. Вступ
на вислану великим камінням стежку ( родзі), символізує початок першої
стадії медитації. Наступній фазі медитації сприяє старий ліхтар, що ледь
освітлює стежку, і камінь- колодязь (
цукубаї), наповнений водою для миття рук. Чується звук киплячої води.
Починається третій етап медитації. Особливий настрій створює і посуд, що є
надиво простим, чашки, мідний чайник, тростинова паличка для перемішування,
скринька для зберігання чаю тощо [ 16; 196].
Коли гості вже роздивилися і
оцінили предмети у таконома, з’являєть
господар чайного будиночку. Він низько вклоняється присутнім і сідає напроти
них біля вогнища - ірорі.
Господар не поспішаючи насипає в чашку порошок зеленого чаю, заливає його
окропом. Потім чіткими, зосередженими рухами збиває цю масу тростиновою
щіточкою, доки не розтане порошок і не з’явиться світло- зелена піна. Потім хазяїн з поклоном передає чашку
головному, найпочеснішому гостю. Той повільно бере фукуса ( шовковий платок),
укладає його на долоню лівої руки, а правою ставить чашку. Відпиває три з половиною ковтки, потім кладе фукуса на циновку, витирає край
чашки своїм кайсі (паперова носова хустинка) і передає чашку другому гостю. Пройшовши
коло, чашка повертається до майстра чаю, але потім знову передається для того,
щоб кожний відчув її поверхню, теплоту глини. Після міцного чаю подається рідкий чай. Тут
вносяться таці із тістечками. Гості розпочинають бесіду.
У Японії існує декілька форм чайної церемонії, однак строго встановлені
лише декілька: нічний чай, чай зі сходом сонця, вечірній чай, ранковий чай,
спеціальний чай [ 9; 40].
У наш час мистецтвом чайної церемонії займаються в основному жінки, і
місце їх проведення значно спростилося - тепер для цього може слугувати
звичайна кімната. Однак не дивлячись на це, незмінним залишився дух чайної
церемонії: прагнення створити обстановку душевності, відлучення від повсякденних турбот.
Чайна церемонія- це час для вишуканих бесід про прекрасне, про мистецтво,
літературу, живопис [1; 56].
В історичних хроніках Японії, що
датуються ХІ- ХІІ ст., містяться записи
про так званих „молодих розважальниць”, яких запрошували до чоловічих компаній.
А з другої половини XVIII ст. до розмовного
стилю увійшло слово „ гейся”. Ієрогліф „ гей” означає „ мистецтво”, а „ ся” - „ людина”. Тобто - „ людина
мистецтва”. Може здатися смішним, але першими гейшами були чоловіки. Поясненням
цого слугує той факт, що у японському національному театрі жіночі ролі
виконували чоловіки.
Поява перших жінок у вигляді гейш спочатку не викликало захоплення, як
дещо другорядне. Іх називали з відтінком знущання –
„ онна -
гейся” - „ жінка - гейша”. Але з часом ситуація змінилася: чарівні японки були
визнані „ справжніми гейшами”.
Гейші з самого початку зайняли особливе місце не тільки в японській
індустрії розваг, більш того- в житті країни.
У якості гейш обирали молоденьких дівчат, особливо привабливих, яких
навчали співати, грати на триструнній гітарі, читати вірші, загадки, казки
тощо. Але головне їхнє призначення - своєю красою та іграми збуджувати
пристрасті молодих людей.
Для самих же японців гейша - невід’ємна частина національного способу життя. У японській поезії гейша завжди
оспівувалася як втілення жіночності, як
ідеальні японки, як жриці національної мрії. Не випадково у 1867 році, хоч
проституція і була офіціально дозволеним
явищем, імператор видав наказ, у якому гейшам заборонялося вступати в інтимні
зв’язки з клієнтами.
У давнину дівчатка- підлітки ставали гейшами не зі своєї волі, а від
безвиході чи бідності. Не знаходячи іншого виходу з такої ситуації батьки
віддавали на навчання дочок, у віці 6 років, 6 місяців і 6 тижнів або доросліших, до чайних будинків, а з часом -
до шкіл з підготовки гейш, за що отримували доволі велику винагороду. Учениці
носили особливу зачіску і одяг, і називалися „ осуяку”- в Токіо або „майко”- в
Кіото.
У школі все було розписано по годинах: з ранку займалися ікебаною;
вивчали всі нюанси чайної церемонії. Потім- заняття з танців, співу,
декламації, гри на музичних
інструментах, після чого- легкий обід і до третьої години бесіди з подругами.
Після цього кожна осяуку починає готуватися до вечора, до роботи. Волосся треба
було вкласти на голові у вигляді трьо пучків. Обличчя слід добре вибілити.
Вуста мають бути добре нафарбовані яскраво- червоною помадою. Нарешті, кімоно,
пошите з шовку і прикрашене національним орнаментом або традиційними малюнками.
На ньому немає ані ґудзиків, ані застібок. Воно тримається за допомогою обі-
широкого тугого поясу. На ноги одягаються гета - древ’яні сандалі. І останній штрих - традиційна
парасолька із шовку або рисового паперу.
Одна з традицій, якої дотримувалися неофіційно, полягала у тому, що
напередодні завершення навчання учениці потрібно було продемонструвати свою
змогу бути „ справжньою гейшею”- знайти патрона- покровителя, з яким її
об’єднував духовний, інтимний і фінансовий зв’язок. З цією метою їй потрібно
було пройти процедуру „ мізуаге” з одним із поважних клієнтіві, котрий, якщо
йому сподобалася дівчина, брав її на повне або ж часткове утримання. Вибір
„поважного гостя” залишався за сансеєм ( вчителем). Справа в тому, що для багатого японця
вважалося і вважається престижним мати коханку- гейшу і утримувати її у розкоші
[ 3;76- 79].
3. Театр і мистецтво.
Японське садове мистецтво- унікальне явище,
яке являє собою старанно розроблену філософсько- етичну систему цінностей.
Уперше слово „
нива” ( сад) зустрічається ще у 720 р. до н.е. на позначення пустого простору,
призначеного для поклоніння богам. Особливе ставлення до простору стало
основним принципом у японських садах [ 9; 37].
Найбільш давні
витоки японського саду лежать у синтоїзмі, у давніх віруваннях японців, пов’язаних з
обожествленням навколишньої природи, з наділенням усієї різноманітності
світу духовністю, з поклонінням небу, сонцю,
зіркам, горам, квітам, деревам і кущам. Вважається, що перші сади з’явилися в Японії
ще у VII ст. В період Хейан набуває розвитку
перший вид класичного японського саду- Сіма
( „ острів”).
Основним
компонентом цього саду було штучне озеро із островом посередині. Сад сіма виник
під впливом буддизму і в першу чергу його
направлення амідзаізму, згідно якому рай знаходиться на Заході. Владикою західного раю вважається Будда Аміда. До
композиції саду входило озеро, острів, що символізував черепаху та лелеку ( символи довголіття). З
берега на острів були перекинуті два містка- з півночі і півдня. Такі сади були
невеликі за розмірами, але наявність у них таких елементів як озеро, містки,
острів, пагорби, у поєднанні з квітами, деревами сворювали велику кількість
ракурсів, поворотів, зміну зорових вражень.
У період
Камакура ( ХІІ- ХІІІ ст. ) і Муроматі ( XIV- XVI ст. )
сад стає невід’ємною частиною храмового комплексу. У його композиції почала посилюватися філософська направленість, споглядання саду
стає частиною обряду.
У XIV- XVI ст. на мистецтво
саду великий вплив мали естетичні канони
дзен- буддизму: сади стають меншими, їх пристосовують для споглядання із храмів
або їх галерей. Головними стають вічнозелені кущі. У цей період творцями садів,
що були втіленням безкінечної ідеї Будди,
стають дзен- буддійські монахи [ 1; 51].
Із середини
першого тисячоліття нашої ери під впливом буддизму сади стали символічним
втіленням буддійського Всесвіту. Його центром вважалась сумеру, яку в саду
позначав невеликий насип посеред озера. Каміння в озері втілюволо 9 островів та
8 морів буддійського міфу. У японських садах головними елементами були вода і
каміння, вода- символ жіночої сили інь, а каміння- символ
чоловічої сили ян. Їх вічне протистояння та нерозривна єдність, згідно з
давніми дуалістичними уявленнями, є основою існування світу [ 9; 37].
Сади тростини і
моху вражають незліченною кількістю відтінків зеленого кольору. Найвідоміший
сад моху створений у 1339 році маістром Мусо Кокусі ( 1276- 1367). У храмі Сейходзі в Кіото майстер розбив сад, головною
прикрасою стало більше 50 видів моху,
які і до сьогодення вражають відтінками від золотисто- зеленого до чорного. У
пейзажних садах водоймища, каміння,
дерева стають продовженням архітектури храмів [ 1; 51].
Великого впливу на японську культуру з кінця
ХІІІ ст. почала справляти буддійська секта дзен. Сади дзенських монастирів
почали виражати ідею розуміння природи як втілення Абсолютної Істини, духа
Будди, він призначений тільки для споглядання. З’являються так звані сухі сади, де воду
замінює пісок та гравій [
9; 37].
Одним із найпрекрасніших садів каменів є
сад Рьоандзи у дзен- буддійському монастирі Дайансан в Кіото. Храм розташований
біля підніжжя гори Кінугаса. Ця місцевість відома своїми пейзажами починаючи із Х ст.
Вважається, що
творцем саду Рьоандзи був відомий майстер Соамі. Сад являє собою невелику за
розміром прямокутну площу (із заходу на схід – 30 м., з півдня на північ- 10
м.), засипану білим гравієм.
На площі розміщено 15 каменів,
які об’єднані у
п’ять груп.
Навколо кожної групи, як обрамлення, висаджений зелений мох. Гравій „розчесаний”
граблями на тоненькі борозни, що асоціюються з м’якою поверхнею води. З трьох сторін сад
обгороджений невисокою глинобитною
стіною. Оскільки сад є частиною храмового комплексу, то потрапити до нього
можна лише, увійшовши безпосередньо до храму.
Що ж насправді
символізують камені у саду? Дехто вважає, що це 5 великих гірських вершин, які здіймаються до
неба крізь хмари. Інші ж стверджують, що
це 5 островів у широкому океані тощо. Здається, асоціативний ряд безкінечний. Але в цьому саду є ще чимало
інших загадок. Одна з них полягає у тому, що з якої частини веранди глядач
не спостерігав за садом, він завжди буде
бачити лише 14 каменів: кожного разу зі зміною положення для споглядання
глядача, якийсь камінь буде зникати з поля зору. Можливо, саме таким чином дзен- буддійський
монах Соамі намагався продемонструвати людині безмежність світу, мі Космосу, велич Будди, даючи зрозуміти, що у великому світі ще багато
нерозгаданого і таємного.
Наступною
загадкою саду є його гіпнотична сила. Споглядання каменів дає
можливість зосередитися, досягти стану спокою душі і заглибитися у внутрішнє „ Я”.
З XV- XVI ст. багато дзен -
буддійських храмів стають справжніми скарбами, музеями мистецтва, у яких сади
різних епох і стилів були поряд.
У XVI- XVIII ст.
сади створюються у заміських віллах
знаті. Поступово сад стає невід’ємним компонентом традиційного будинку японців.
Японський сад мав великий вплив на еволюцію садово- паркового мистецтва народів
світу [ 1; 53].
Ікебана (
аранжування квітів) веде початок з часів
поширення буддизму в Японії. У VI ст. в
буддійських храмах, що виникли по всіх
областях Японії, по обидва боки алтаря
почали з’являтися
дивні букети. Величезні негнучкі гілки, що гармонували з величчю храму, і
рікка ( „ стоячі квіти”),
підіймалися над різьбленими бронзовими посудинами, які завозилися з Китаю.
Кінчики квітів і гілок були спрямовані в небо, ніби звертаючись до богів [ 9; 40].
Поступово такі
букети почали робити меншими, але вони залишалися пріоритетною формою
аранжування у храмах і палацах аж до кінця ХІІ ст.
Складачі рікка
намагалися втілити в букетах священну
гору буддизму Сумісне. У зв’язку з цим, у якості
основи вони використовували соснові гілки. У центрі вази завжди
ставилася сосна заввишки 1,5 м .
Крім сосни інколи використовували кедр,
кипарис або тростину. Особливе місце відводилося білим хризантемам. З плином часу цікавість до композиції рікка почала падати.
У XV ст. ,
під час правління сьогуна Асікіга (
1436- 1490), з’явилася
нова форма аранжування: в національних японських будиночках була введена
токонома- більш прості композиції. У XVI ст. , коли у
повсякденне життя японців почали входити чайні церемонії, склалася нова форма
аранжування- нагаіре- натуралістичний
метод, оскільки квіти розташовували у
вазі у природному вигляді. Вважається, що
стебло кожної з квіток має стояти самостійно і ніщо не повинно закривати їх. Дозволялося підрізати листки, стебла і
квіти
[ 16; 200].
В основі
японського аранжування квітів покладені три ідеї ( лінії), що символізують Небо, Землю і Людину. Головна лінія- це стебло, що означє Небо, часто
називають первинною, або сін. Саме це стебло утворює основу букета, тому воно
повинно бути достатньо міцним. Поряд з ним розташовується друга лінія- символ Людини, або сое. Вона розташовується так, щоб скласти уявлення росту вбік. Сое повинно дорівнювати двом
третім висоти сін і нахилено в той же
бік. Третє стебло- тай- символ Землі.
Воно найкоротше і розміщене попереду,
або ж трошки збоку, протилежному нахилу двох попередніх. Це стебло складаю дві
третіх сое. Всі стебла скріплюються так, щоб справлялося враження єдиної крони,
єдиного стовбура. Перед складанням букету важливо визначити точну форму вази.
Розмір композиції цілком залежить від її діаметра та глибини.
Довжина першого стебла вираховується за формулою: глибина i півтора діаметра вази [ 1;43].
У японській
системі аранжування квітів, побудованій на основах дзян, особливу увагу
приділяють фактору динамізму: аранжування повинно відбивати розвиток у часі,
його плин, або ж зв’язок з
певною порою року. Відповідно до цього,
підбирається і матеріал: повністю розквітлі квіти, стручки, сухі листя
виражають минуле; напіврозпущені квіти,
зелене листя- сучасність; бутон, набухлі
бруньки- майбутнє. Пори року теж мають свою символіку: весна- енергійні вигини
гілок, літо- зелені листки, стебла,
осінь- рідко поставлені тонкі гілки, зима- оголені гілки.
Букети квітів
для японця- це не тільки прикраса, але
завжди щось значне, символічне. Сосна і троянда символізують вічну молодість і
довге життя; сосна і омото ( родея)-
молодість і вічність; сосна і піон- молодість і процвітання; піон і тростина- процвітання і мир;
хаботан ( квітки капусти), хризантеми і орхідеї- радість. Букети до Нового року та весіль
складаються з гілок сосни, листя
тростини і квіток сливи. Якщо ж слива ще не квітне, використовують хризантеми і
орхідеї.
Усі святкові
букети виключають осінні квіти, листя клена, чайне листя, квіти пурпурового
кольору, троянди, піони та інше. На
заручини, або на весілля не ставлять квіти, у назвах яких звучить
елемент сару, що означає розлучення.
Дивитися на букет збоку чи заглядати досередини вважається непристойним. Якщо
хочеш розглянути основу букета, про це слід
запитати господаря
[ 16; 201].
Провідними принципами аранжування витупають
простота, асиметрія та удавана
незавершеність. Букети викликають відчутну спонтанність, довільність,
безпосередність. Щоб оволодіти мистецтвом складання таких букетів, потрібні роки
терплячої імітації основних канонічних прийомів, якими володіють майстри
аранжування.
У своїй потребі
доторкнутися до прекрасного, японці не зупиняються ні перед якими труднощами. Вони наполегливо і завзято
роками тренують канонічні рухи, переймаючи їх у майстрів ікебани, і цим самим зберігаючи цей вид мистецтва для
майбутніх поколінь [9; 40].
Нині Японія знає
чотири класичні театральні форми та сучасний
театр європейського стилю- сінгекі. Класичні форми- це но, кьоген, бунраку,
кабукі. Їх спільною особливістю є те, що після виникнення і досягнення зрілості
вони вже 300 і більше років не знають практично жодних інновацій.
Но- найдавніший
японський класичний театр. І хоча його початки сягають ще XIV ст. ,
історія зберегла імена його творців- це Кан’амі та його син Дзеамі. Спочатку
вони були акторами примітивного театрального дійства, знаного як саругаку-
мавпяча музика, гупання в барабани різної форми і величини. Кан’амі до цієї
музики додав кусемай, танець у строгому ритмі у супроводі речитативного співу.
І стрижнем програми стали вже не танці, а співи. Вже тоді новий сценічний жанр
отримав назву но ( точніше ноо), що в перекладі зі старояпонської мови означає
„ вміння”,
„ майстерність”. Спочатку но існувало лише в
містах Кіото та Нарі. 1374 року
Кан’амі та Дзеамі продемонстрували своє
вміння перед сьогуном Асікага Йосіміцу і
викликали його захоплення.
Тривалий час
після виникнення но актори грали у повсякденному одязі. Пізніше одягали кімоно
з м’якої
тканини, а зверху - сорочку з довгими широкими рукавами, потім щось схоже на
плащ- накидку. На голову одягали касира- червоне кострубате довге волосся.
Власне декорації
були відсутні: на сцені могла бути додаткова сосна або клітка з тонких прутиків
тростини.
Стандартний
набір музичного знадобу- тростинова сопілка ( фуе, або сяку хаті), що за
тембром нагадує флейту, і три барабани: один геть маленький- коцудзумі, більший-
ооцудзумі, а третій зовсім великий- тайко.
Дотепер дійшло
близько 240 п’єс но,
переважна більшість із них з- XV ст. Найстаріша
з них- „ Окіна” складається з трьох танців, що дійшла аж із Х ст. : молитов за
мир, урожай і довголітя.
Існує 5
стандартних сюжетів для більшості із п’єс: вакіноо- моно, або камі- сюжет про
божество, сюра- моно- сюжет про воїна або просто чоловіка, качура- моно-
сюжет про жінку, дзоо- моно- сюжет про
божевільну жінку, кіріноо- моно- сюжет про демона - привида.
Кьоген ( букв.
„божевільні слова”)- це комічна вистава у стилі театру но. Вважається, що вона
навіть дещо старіша за но. На відміну від но, для вистав кьоген притаманна
більш реалістичність, сучасна розмовна японська мова з простим, не
речечитативним мовленням. Вистава кьоген стала виконувати дві провідні функції:
1) актори виступали між двома частинами спектаклю но, розтлумачуючи і
коментуючи його сюжет; 2) актори грали невеликі комічні сценки або між
частинами но- вистави, або й окремо від них, як самостійний жанр розважального
характеру.
Тексти кьоген,
ще коротші, ніж у но. Основними персонажами є,
зазвичай, два: даймо, великий феодал, та його служка, якого завжди
іменують Тароокадзя. Сюжет зводиться до того, що служка спритно ошукує даймо,
маючи з цього неабиякий зиск. Рідше персонажами кьоген виступають ченці, п’янички, злодюжки, вельми гуманні чортенята тощо.
Вочевидь,
японська вистава кьоген дуже схожа на стародавні українські інтермедії,
розраховані на простих людей.
Бунраку- це
ляльковий театр, названий за ім’ям відомого у ХІХ ст. власника такого театру.
Сьогоднішній таатр бунраку виріс у XVII ст. на
підвалинах примітивних лялькових вистав, що виникли ще у ХІІІ ст. Але коли
ляльки, які лагідно називали ще й дзьоорурі ( за ім’ям головної героїні-
принцеси), поєднали з речитативним співом і струнним акомпанементом, що прийшов
із островів Рюкю, виник зовсім новий, набагато ефективніший різновид лялькової
вистави
Розвиток бунраку
двом особам: співакові Такемото Гідаю ( 1651-1714), який долучив речитативний
спів, установивши його канони, та драматургові Тікамацу Мондзаемону (1653-
1724), що написав цілу серію непересічних текстів у першій чверті XVII ст.
Спочатку
ляльками керували, одягаючи їх на руку і ховаючись від глядача.
При цьому і співак, і музика, що грав на
сямісені, теж знаходився за лаштунками. У 1703 році актори уперше вийшли з
ляльками на сцену - і це зумовило великий успіх. 1728 року співак та
музика з сямісеном зайняли своє сучасне
місце - на невеличкій окремій сцені праворуч від головної сцени теж на виду у
глядачів.
Поступово ляльки
ставали все кращими, все більшими, вони вже могли рухати кінцівками, головою, а
пізніше навіть ротом, очима і бровами. Тож, аби вправитися з керуванням однієї
ляльки, яка розмірами лише вдвічі менша за людину, потрібно було вже аж три
лялькарі, які одягалися в чорні кімоно.
Звичайно,
бунраку - ляльковий театр не для дітей, а для дорослих. П’єси, що їх Тікамацу
написав для лялькового театру, можна розподілити на дві групи: дзінай - моно -
п’єси про самураїв на історичну тематику та сева- моно – п’єси про трагічне кохання
між простими людьми. Пізніше ці два сюжети нерідко поєднувалися і
застосовувалися також у театрі кабукі.
Кабукі з’явився на самому початку XVII ст. як
певна альтернатива надто консервативному театрові но. Саме слово кабукі ( від
слова кабуку) означає „ нетрадиційний” фундатором його була жінка Окуні,
черниця синтоїстського святилища Ідзумо в префектурі Сімине. Початково це була
переважно танцювальна вистава з музичним супроводом без чіткого сюжету, що мала
рідше релігійний характер. Незважаючи на це, сьогунат невдовзі (
1629 року) суворо заборонив жінкам брати
участь у виставах кабукі, мотивуючи це тим, що поява жінок на сцені сприяє
розповсюдженню розпусти. Відтоді всі жіночі ролі грали хлопчики, але це
заборонили 1652 року і єдиними акторами стали дорослі чоловіки.
Важливу роль у
розвитку театру кабукі відіграли актори Ітікава Дандзюуроо І ( 1660- 1704),
Саката Тоодзюуроо І ( 1647- 1709) і
Йосідзава Аяме (1673- 1729). Найпопулярніші драми: „ Самогубство закоханих у
Сонедзакі” ( 1703), „ Посланець до пекла” ( 1711), „Бій Кодзінга” ( 1715) та
інші.
Сцена
приголомшує своїми розмірами, багато оформлена численними декораціями, може
обертатися, що дозволяє швидко переходити від однієї сцени до іншої.
На сцені, крім
акторів, нікого немає. Вбрані вони в реальніші костюми, ніж у но, грають без масок, але обличчя нерідко
сильно гримується і навіть розфарбовується, гра набагато динамічніша.
Усі актори складають
практично одну родину. Наразі в Японії в театрі кабукі зайняті близько 30 родин, що дбають про свій престиж
і продовжують працювати у стилі, відпрацьованому їхніми предками.
Сюжети драм
театру включають уже відомі дзідай-
моно, сева- моно, щоправда, було додано і третій сюжет сьосагото-танець під
музичний акомпанемент і спів.
Особливої популярності серед простого люду
театр кабукі набув за доби Едо ( XVII- середина XIX ст. ), через що зміст
і стиль гри відбивав тодішнє реальне життя. Незабаром кабукі дістав державне
визнання, його навіть стали вважати початком руху до сучасного японського
театру.
Кабукі й досі не
втратив своєї привабливості для глядачів, які йдуть на його вистави помітно
охочіше, ніж на медитаційні вистави но.
Загальним терміном на позначення сучасного японського
театру є сінгекі „ новий театр”. На його
формування великий вплив справив
західноєвропейський театр, побудований переважно на шекспірівських засадах.
Перехідними формами від кабукі до театру європейського зразка є сінпа- „ нова
школа” і сінкокугекі- „ нова національна
драма”.
Найвідомішими
драматургами нового японського театру були ЦУбоуті Сьоойоо ( 1859- 1935) та
Морі Оогай ( 1862- 1922), трохи пізніше- Маяма Сейка ( 1878- 1948). У 20- ті
роки були спроби писати пролетарські,
революційні п’єси, але
вони не знайшли широкого відгуку.
У 60- х рр. з реалізмом було покінчено: з появою
драматичних творів Абе Кобо та Бецуяку
Мінору запанував японський різновид театру абсурду. Показовими тут є п’єси Сатоо
Макото, Кари Дзюуроо, Тераями
Сюудзі.
Пізніше Нода
Хідекі продовжив пошуки, видавши на сцену п’єси, які стали називатися китайськими скриньками.
90- ті рр. минулого
сторіччя ознаменувалися у драматургії головною ставкою не на змісті спектаклю,
а на супермодерновому технічному
оснащенні сцени ( комп’ютери, лазери, голограми і т. д.) і створенні просто- таки фантастичних ефектів, нерідко з
елементами мюзиклу.
Досить великою
популярністю зараз в Японії користуються
народні версії бродвейських мюзиклів, що стали хітами. Після
неймовірного комерційного успіху було побудовано величезні театри для мюзиклів
у Кіото, Осаці, Нагої та Фукуоці.
Сучасний
японський театр на порозі ХХІ ст. можна схарактеризувати як синтез власне
театру, танцю і музики [
4; 40].
Висновки
Дослідивши особливості національних
традицій Японії, я дійшла таких висновків:
- Японія- це самобутня країна, традиції і звичаї
якої не мають аналогів у світі.
- Більшість традицій закладені на основах
вірування національної релігії буддизму, а деякі з них зберігають язичницьке походження.
- Елементи деяких обрядів частково співпадають з
китайськими звичаями, але з плином часу вони зазнали суттєвої трансформації
на грунті японської національної культури.
- У зв’язку з певною географічною ізольованістю,
Японія до нашого часу зберегла
прадавні традиції, звичаї та обряди.
- Особлива увага до традицій не лише звичайних
людей, а й на державному рівні дає змогу передавати їх з покоління в
покоління в усній, письмовій та наочній формах.
- Традиції – це втілення історичної та етнічної
пам’яті нації, бережливе ставлення до якої є шляхом збереження культурного
спадку.
- Свята Японії завжди спиралися на традиції, але при цьому змінювали свої форми, пристосовуючись до умов часу.
Список використаної літератури
- Артюнов С.А., Джарылгасимова Р.Ш. Япония:
народ и культура.- М.: Знание., 1991.- 64 с.
- Белкин И. Ю., Гитун Т. В. Столицы мира.- М.: ООО „ Дом славянской
книги”, 2005.- 576 с., ил.
- Гейши.
// Крестьянка- 2001,- Вып. 11., с. 76-79.
- Грані
японського мистецтва: японський театр. // Всесвіт- 2004,- Вип.. 9-10., с.
24- 27.
- Кимоно-
национальная одежда женщин страны Восходящего солнца. // Работница – 2002,
- Вып. 4., с. 52- 54.
- Комиксы.
// Московские новости – 2000, 29
сентября- 2 октября.
- Косолапов Я. Б.
Туристское страноведенье.
Европа и Азия: учебно -
практическое пособие. - М.: КНОРУС, 2005.- 400 с.
- Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б.,
Сырицын И.М. История Японии.
Учебное пособие для студ. вузов. - М.: Высшая школа, 1988.- 432с.
- Культурные традиции Японии. // Научно- методический журнал « География в школе» - 2001, - Вып. 2.,
с. 37- 41.
- Латышев И. А.
Семейная жизнь японцев. – М.: Гл. ред. вост. лит- ры издател. „
Наука”, 1985. - 288 с.
- Маркарьян С. Б.,
Молодякова Э. В. Праздники в
Японии: обычаи, обряды, социальные функции. – М.: Наука, 1990. – 240 с.,
ил.
- Мифы, культы,
обряды народов зарубежной Азии. – М.: Наука, 1986. – 256 с., ил.
- Многоликая Япония. // Литературная газета. – 2001, 21- 27
ноября.
- Новий рік у Токіо. // День. – 2002, 4
березня, с. 6.
- Пестушко В. Ю., Сасихов В. О., Уваров Г. Є.
Географія світу: підручн. для 8 кл. серед. шк. – К.: „ Проза”,
1997. – 304 с., іл..
- Пронников В. А., Ладанов И.
Д. Японцы: этнаграфические очерки.
– М.: Гл. ред. вост. лит - ры издател. « Наука», 1983. – 270 с., ил.
- Страны мира: Справочник./ Под общ. ред. И. С. Иванова.
– М.: Республіка, 1999. – 512 с.
- Страны и народы: популярная энциклопедия. – С- Пб.:
Дельта, 1999. – 352 с.
- Страны и народы Востока. – М.: Наука,
1987., вып. 25. – 280 с.
- Хани Горо. История японського народа.(
перевод с яп. А.
А. Искендерова, И. Н. Киселева.) - М.:
Иностранная література, 1957. – 215 с.
- Харакири- красиво, почесно и належно. //
Сегодня. – 2002, 4 марта., с. 5.
- Хризантема- улюблениця Японії, квітка смерті.
// Науковий світ. – лютий 2005, -
Вип. 2 ., с. 24- 28.
- Чайна
церемонія. // Демократична Україна. – 1996, 5 листопада, с.7.
- Чебоксаров Н. Н.,
Чебоксарова И. А. Народы, расы, культуры. - М.:
Наука, 1985. – 270 с., ил.
- Юрківський В. М. Країни світу : Довідник. – 2- ге вид. –
К.: Либідь, 2001.- 368 с.
- Я
пізнаю світ: Свята різних народів.
Дит. енцикл. / І. Полянська, Н. Іоніна. – К.: Школа, 2003. – 476 с., іл.
ВСІ ПРОЧИТАЛИ ЦЕ СВІДЧЕННЯ ЯК Я ОТРИМАВ ПОЗИЦІЮ В ЛЕГІТОВОЇ І ДОВІРНОЇ КРЕДИТНОЇ КОМПАНІЇ Мене звали Керстін Лес, я шукав позику, щоб погасити свої борги. дайте мені позику в 450 000,00 Р. Сьогодні я виступаю як найщасливіша людина у світі, і я сказав собі, що будь-який кредитор, який рятує мою сім'ю від нашого бідного становища, я скажу це ім'я всім людям у світі, і я дуже радий сказати що моя сім'я повернулася назавжди, тому що мені потрібна була позика, щоб розпочати своє життя, тому що я одинока мати з трьома дітьми, і весь світ, здавалося, звисав до мене, хоча я не мав на увазі, що БОГ послав позикодавця, який змінив моє життя і сім'ї моєї сім'ї, БОГ, який боявся позикодавця, містере Бенджамін, він був БОГОМ, якого Спаситель послав рятувати мою сім'ю, і спочатку я думав, що це не стане можливим, поки я не отримаю свою позику, я запросив його його Її сім'ї - у цілій партії, від якої він не відмовився, і я б порадив кожному, хто дійсно потребує позики, зв'язатися з паном Бенджаміном Брайлем Лі електронною поштою за адресою (247officedept@gmail.com), оскільки він є найбільш розуміння і добросердечне позикодавець. коли-небудь зустрічав з турботливим серцем. Він не знає, що я роблю це, поширюючи його доброту до мене, але я відчуваю, що мені потрібно поділитися цим з усіма вами, зв’язавшись з потрібною компанією-позикодавцем електронною поштою за адресою: 247officedept@gmail.com або whatsapp 1-989 - 394-3740. .
ВідповістиВидалити